Всеукраинский общественно-политический журнал
О журнале
Подписка
Рекламодателям
Контакты

Последний номер

Netexchange.ru

Ukrainian banner network
                                   З Н А Ч И М О Е   И М Я                                 

МИКОЛА ВОРОНА

«Час для добрих справ – ціле життя»

«Краю рідний — береги ворсклянські,
Тихоплинна Оржиці блакить,
Миргородський степ, дуби диканські —
Все це серцю хочеться любить...»

Микола ВОРОНА,
з ненадрукованого

   Протягом року я спав на матраці у спортзалі Народився я на Полтавщині — в квітучому, зеленому краї, в козацькій станиці. Наша родина пішла від козака Ворони. Я пишаюсь тим, що моїми земляками були Гребінка, Котляревський, Сковорода, Гоголь.
   Але у 15-річному віці, після закінчення восьмирічної школи я мріяв стати не письменником, а суднобудівником, тому сів на потяг і відправився до міста Миколаєва.
   В цьому місті в мене не було жодного знайомого і ось я з вокзалу, без копійки в кишені поїхав до 9-ї Слобідської, де знаходилось ПТУ №4. А кондуктори тоді були пильні і майже через кожну зупинку мене виганяли. Але ж я-таки дістався до цілі і коли потрапив у спортивний зал, то душа заграла, бо я тоді ще дуже любив спорт та захоплювався волейболом, футболом, був достатньо міцним хлопцем. І хоча в мене не було ніяких спортивних розрядів, бо хто в селі тоді розряди давав, учитель фізкультури В'ячеслав Андрійович Теплов взяв мої документи і, не дивлячись на те, що був великий конкурс для вступників в ПТУ (5-6 чоловік на місце), що групи були вже укомплектовані, добився, щоб мене прийняли на навчання.
   Оскільки ж гуртожитку не було, я майже протягом року спав на матраці у спортзалі. Тільки на другому курсі мені дали кімнату у гуртожитку, де мешкали 20 чоловік. На танці не ходив, а грав у футбол, волейбол за збірну команду Миколаївської області, брав участь у змаганнях з боксу, потім захопився боротьбою, неодноразово ставав переможцем першості України. Так, займаючись спортом, я закінчив «на відмінно» ПТУ і вирішив продовжити навчання в залізничному технікумі.
   Провчився я на стаціонарі майже два роки, але матеріальні проблеми примусили мене перевестися на заочну форму навчання та піти працювати. При всіх навантаженнях (робота, навчання) я ніколи не кидав спорт. Коли я перейшов працювати на залізницю, то з простого робітника доріс до майстра будівельної дільниці. І по всіх спортивних заходах ми були першими, виборовши першість Одеської залізниці.
   Але ж я мріяв про вищу освіту, тому, зробивши декілька спроб вступити на заочне відділення, вступив на стаціонар педінституту, а у вільний час підробляв вихователем, тренером, щоб було за що жити.
   Будучи студентом, я одружився, з'явилася на світ донька і треба було якось вирішувати житлове питання. Допомогли друзі: понаносили цегли з локомотивного депо, з якої я побудував собі на Абіссінії маленьку таку хатинку. Ну, сарай. Назвав хатою. Просто вигнав стіни без фундаменту, поставив буржуйку, а з дошок зробив ліжко. Так ми в цій хатинці і жили: я, дружина і дочка.
   Я підготував вісім учасників Олімпійських ігор. Не кожна держава може стільки підготувати.
   Після закінчення інституту отримав направлення в Жовтневий район, у село Галицинівку, де працював викладачем фізкультури та біології. Відпрацювавши рік, встиг створити за цей час перші в освітянській системі спортивні групи з класичної боротьби. Завдяки підтримці Миколи Васильовича Бобирєва та Віктора Олександровича Білого через деякий час була заснована спеціалізована школа з вільної, класичної боротьби, самбо та дзюдо. До 2-х тисяч дітей пройшли через мої руки і наші вихованці почали ставати чемпіонами України, Радянського Союзу, перемагати на спартакіадах. Школа, яку я очолював, була визнана кращою серед дитячих спортивних шкіл Міністерства освіти України. Так, я працював директором, але відчував, що треба вчитися далі і вступив на історичний факультет у педінституті, здолавши опір тодішнього начальника обласного управління освіти Олександра Володимировича Аркавенка (за радянських часів потрібен був дозвіл), який говорив: «Іди і працюй, мені потрібні працівники у галузі фізичної культури та спорту. А якщо ще прийдеш, то взагалі з роботи звільню». Не звільнив, на третій рік дав-таки згоду.
   Після закінчення інституту я не погнався за партійною кар'єрою, а залишився працювати в системі освіти. Задачка була не з легких, коли мене призначили директором школи-інтернату. Я був наймолодшим директором, довелося не раз ночувати на роботі, перш ніж інтернат був визнаний одним з найкращих в Україні.
   Слідом за цим, за рекомендацією Юрія Васильовича Поповича, після співбесіди з міністрами освіти та спорту, мене призначили директором обласної спортивної школи-інтернату. Спочатку спеціалізацією школи були водні види спорту, але я розумів — якщо замість 300 спортсменів-гребців буде 500, то чемпіоном все одно стане тільки один спортсмен. Тому інші просто даремно витрачають час і свої сили. Ми скоротили кількість гребців до 90 чоловік, а всім іншим змінили спеціалізацію на батут, бокс, боротьбу, фрістайл, легку атлетику.
   Через деякий час у нас почали з'являтися перші чемпіони світу. Зі школи-інтернату ми виросли до Школи олімпійського резерву, в якій за 15 років мого директорства підготовлено 8 учасників Олімпійських ігор. Не кожна держава може підготувати стільки чемпіонів, скільки ми підготували в стінах цього закладу. За це мені і присвоєні почесні звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України», «Заслужений тренер Євразії».
   Багато чого можна було б ще згадати: і як прийшлося перетворювати школу з великого гуртожитку без опалення, де в кожній кімнаті жило по 20 чоловік, на майже комфортабельний готель з кімнатами на 1-2 особи, і як мене на бюро райкому виключали з партії за те, що я пофарбував фасад школи, не отримавши дозволу архітектури, і як мені довелося боротися з «дідовщиною» серед спортсменів, щоб викоренити її геть. Колектив школи висунув мою кандидатуру у депутати міської ради. Виборчий процес я пройшов «на ура». Відрив від суперників був не те що великий, а величезний, і не тому, що вони були слабкішими за мене (а це — директори заводів, юристи, військові та ін.), чи я улаштував собі рекламну кампанію, а тому, що я мав справжній авторитет серед людей, зароблений щоденною напруженою працею. Через деякий час поступила пропозиція очолити виконком Корабельного району. І хоча хліб цей не солодкий, але, спираючись на підтримку депутатів та промисловців району, я взявся за нову справу, хотілося довести насамперед собі, що якщо зміг «підняти» навчальний заклад, то зобов'язаний навести порядок і у своєму районі. І порядок був наведений. За підтримки молоді, підприємців ми змогли досягти того, що керівництво міста неодноразово визнавало наш район самим чистим. Пам'ятаю, як ми вирішили зробити у дворах спортивні майданчики для дітей і встановили турніки, штанги, а наступного дня все це хтось покрав на металобрухт. Ми знову ставили, розшукували злодіїв і все ж таки обладнали спортивні майданчики. Або ось на перегоні між Широкою Балкою та Жовтневим стояв великий такий, кілометра на півтора, паркан, де писали хто і що захоче. Я оголосив конкурс «Україна очима дитини» та запропонував дітям намалювати своє бачення України, надавши їм необхідні фарби, щіточки. І наша миколаївська «берлінська стіна» перетворилася на дитячу галерею під відкритим небом.
   Взагалі зроблено чимало: об'їзна дорога, якої не було 20 років, опалення для дитячої школи-інтернату глухих, дахову котельню в Широкій Балці, стихійні палаточні торговельні ряди вздовж проспекту Жовтневого та по вул. Артема убрані, а скільки вирішено соціальних питань?
   І зараз, коли я вже працюю на іншій посаді, залишаючись депутатом міської ради, продовжую допомагати Балабанівській сільській школі, бо вважаю, що не може бути села без школи.
   Добрим показником для мене є те, що всі діти з моєї підшефної школи ходять на заняття фізичною культурою у формі, в яку я їх усіх вдягнув. Учитель скаржиться: «не треба мені більше м'ячів привозити, вже на кожну дитину є по фірмовому м'ячу». Допоміг у ремонті школи. Тепер, коли я приїжджаю до школи, то серце радується — до того вона гарна та вичищена. Я вдячний директору школи Леоніду Степановичу Шевченку за плідну співпрацю заради дітей. З весни планую зайнятися дорогами з Балабанівки. Асфальт не обіцяю, але ґрунтове покриття буде, до речі, три дороги вже покриті.
   Сенс життя я розумію так: стійко досягати тієї мети, яку ти перед собою поставив, долати всі труднощі і постійно навчатися. Людина тоді людина, коли вона бореться за своє життя, за місце під сонцем.
   На посаді директора обласного центру зайнятості я працюю з третього вересня 2002 року, тобто рік і декілька місяців. За цей час за моєю безпосередньою участю ми вже побудували чотири нових красивих центри: в Первомайську, в Центральному і Корабельному районах м. Миколаєва, в Новому Бузі. Наступного року я планую відкрити ще сім центрів. Треба створювати будинки праці, де можна було б приймати людей з усіма зручностями, проводити навчання та перепідготовку кадрів на сучасній матеріальній базі.
   У нас на обліку в 24-х центрах стоїть багато людей і моя думка така, що це є довіра до держави. Якби не було нашої служби, куди б тоді зверталася людина по допомогу, за консультацією? Ми можемо підібрати підходящу роботу згідно з кваліфікацією, провести професійну перепідготовку, організувати тимчасову зайнятість — участь в оплачуваних громадських та сезонних роботах, сприяємо започаткуванню власної справи, виплачуємо матеріальну допомогу по безробіттю, у тому числі здійснюємо одноразову її виплату для організації безробітними підприємницької діяльності.
   З 1 грудня 2003 року в нашому центрі зайнятості впроваджена єдина технологія обслуговування населення (ЄТОН). Суттєвими засадами ЄТОН є повна, достовірна оперативна інформація про вакансії, модернізація системи обслуговування клієнтів — незайнятого населення та роботодавців, навчання незайнятих громадян методом самостійного пошуку роботи, співпраця та постійна взаємодія з роботодавцями та соціальними партнерами для вирішення проблем зайнятості населення.
   Ми працюємо і люди відчувають — держава про них турбується. Якби не моя спортивна підготовка, не знаю, чи витримав би я свій напружений графік роботи з 7.00 ранку до 21.00, майже без вихідних. Сім'я вже звикла, що мене майже ніколи немає вдома, всі розуміють, що так треба!
   Донька пішла по моєму шляху. І хоча дружина хотіла, щоб вона була лікарем, але дочка прислухалася до мене, коли я сказав, що кращої професії, ніж учитель, взагалі бути не може. От тепер вона з ранку до ночі і сидить у школі, працюючи викладачем історії та права. Зарплата невеличка, але ж вона йде на роботу з радістю — ось що головне!
   Я вдячний своїм учителям і друзям, які зустрілись на моєму життєвому шляху. Це В'ячеслав Андрійович Теплов, учитель фізичної культури, який повірив у мене, взяв майже з вулиці і сприяв вступу до ПТУ № 4. Я і нині підтримую з ним добрі стосунки.
   Великий вплив на мене справив колишній начальник обласного управління освіти Олександр Володимирович Аркавенко — людина жорстка, принципова, але справедлива. Я багато чому в нього навчився.
   Моїми вчителями були і колишні керівники Корабельного району — Микола Васильович Бобирєв та Віктор Олександрович Білий. Вони в мене повірили, я проявив себе і відбувся як керівник. І так трапилося в житті, що Віктор Олександрович Білий був першим головою Корабельного виконкому, а я — останнім (нині виконкоми перейменовані в адміністрації, а їх голови є головами адміністрацій — Ред.). Особиста вдячність — голові Миколаївської облдержадміністрації Олексію Миколайовичу Гаркуші, який довірив мені вирішення питань працевлаштування населення області, та його заступнику Михайлу Анатолійовичу Рихальському за постійну підтримку і допомогу.
   Я дуже вдячний людям, які повірили в мене і пішли працювати на нове місце. Це мої заступники — Людмила Петрівна Шатохіна та Людмила Григорівна Алпєєва.
   Моя команда — це досвідчені фахівці: Надія Олександрівна Фінагенова, Гульнара Ахатовна Сатарова, Микола Петрович Журмій, Тетяна Григорівна Волкова, Ніна Миколаївна Лубінець, Валентина Станіславівна Білова, Марина Олександрівна Мансарлійська, Олена Вікторівна Шаралієва, Олеся Вікторівна та Алла Григорівна Таранцови, Віра Іванівна Пальцева, В'ячеслав Анатолійович Плюснін, Марина Васильівна Терентьєва.
   Я хотів би відзначити і молодих директорів районних центрів зайнятості — Євгена Валерійовича Вербіна (Новоодеський район), Олену Вікторівну Димчишину (Єланецький район), Павла Григоровича Бузинського (Кривоозерський район), Віктора Миколайовича Івахненка (м.Вознесенськ), Віктора Робертовича Вонберга (м.Первомайськ), Аллу Михайлівну Іванову (Ленінський район), Ірину Костянтинівну Чекарь (Центральний район).
   Найбільше задоволення в житті — бачити результати своєї роботи. Коли твої вихованці вперше стають майстрами спорту, а потім перемагають на міжнародних змаганнях, як Сергій Аврамов та Руслан Білий. Коли в школі-інтернаті зроблено опалення, поремонтовано дах і запущено теплу воду, так що не треба возити дітей в лазню на інший бік міста на автобусах, коли діти і викладачі зустрічають тебе оплесками, як народного артиста. Коли тебе признає спільнота фахівців — чи то як тренера, чи то як директора школи, чи то зараз — як директора обласного центру зайнятості.
   Час для добрих справ — ціле життя — і це єдиний його сенс.

Записав Юрій Михайлов,
грудень 2003 р.

Обложка журнала №001
Архив предыдущих номеров
2017 год:
01020304
2016 год:
010203040506
2015 год:
0102030405
2014 год:
01020304
2013 год:
0102030405
2012 год:
010203
2011 год:
010203040506
2010 год:
0102030405
2009 год:
010203040506
2008 год:
010203040506
2007 год:
010203040506
2006 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2005 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2004 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06

  Укра?нськ_ 100x100

  Укра?нськ_ 100x100

Наши партнеры






META-Ukraine
Украинский портАл


 

Designed by Vladimir Philippov, 2005