Всеукраинский общественно-политический журнал
О журнале
Подписка
Рекламодателям
Контакты

Последний номер

Netexchange.ru

Ukrainian banner network
                               З В Е З Д А    П О   И М Е Н И                             

«Океан Эльзы »

Океан ЭльзыУ квітні-травні 2003 року пройшов грандіозний тур по 38 містах України популярного українського рок-гурту «Океан Ельзи». У подорож по країні гурт вирушив, як партнер українського пивного гіганта АТ «Оболонь». Про свої враження від гастролей ми попросили розповісти офіційного представника АТ «Оболонь» Василя Фляка, який подорожував разом зі знаменитими артистами.

   IМЕНА: Пане Василю, чому саме Вам доручили майже два місяці жити «на колесах» разом з естрадними зірками?
   ВАСИЛЬ: Мабуть, тому, що я єдиний на «Оболоні» знаю, що таке ферміони і бозони, про які якось говорив соліст гурту Славко Вакарчук.
   IМЕНА: А що це таке?
   ВАСИЛЬ: От я зараз усім розкажу, що таке ферміони і бозони, і тоді будь-хто зможе їздити з Вакарчуком по всій Україні. Нехай це буде нашою таємницею двох фізиків, один з яких займається музикою, а другий — пивом. Це жарт. Я давно мріяв об'єднати зусилля української «Оболоні» та українського «Океану Ельзи». Та лише тоді, коли за цю справу взялися потужніші сили на заводі, моя мрія здійснилася: пан Слободян і пан Вакарчук потиснули один одному руки як партнери.
   ІМЕНА: Ви були знайомі з музикантами до туру?
   ВАСИЛЬ: Ні. Познайомились в автобусі, коли вирушили з Києва. Одного з них, хто мені здався найпривітнішим, попросив провести невеличкий «лікбез», щоб хоч знати, як кого звати, і хто на чому грає. Пізніше на концертах виявилося, що серед української молоді гурт популярний не лише сам по собі, а й кожен член команди окремо. І хоча лідером залишається соліст Славко, своїх прихильників мають і гітарист Павло, і бас-гітарист Юрко, і клавішник Дмитро, і ударник Денис. Я про це суджу з реакції глядачів і з того, які імена викрикують у залі, у кого беруть автографи, кому пишуть записки і дарують сувеніри.
   ІМЕНА: У своїх інтерв'ю Вакарчук говорив, що він віруюча людина. Це якось проявляється у нього?
   ВАСИЛЬ: Ні. Ніяких проявів релігійності я не помітив. Хоч він, дійсно, і мені особисто говорив, що є людиною віруючою. Навіть показував після одного з концертів срібний хрестик, який йому подарували глядачі. На концерті, що відбувся якраз на Великдень у моєму рідному Миколаєві, він привітався до залу словами «Христос воскрес!». Але Святослав також говорив, що не є людиною релігійною. У церкву ходить лише тоді, коли захоче. У цьому я бачу певну нелогічність. Тому що вірити у Бога і ніяк не проявляти свою віру — це все одно, що, наприклад, кохати дівчину і не дарувати їй квітів, не вітати з днем народження, не цілувати, не пропонувати вийти заміж... Якась законспірована виходить любов. Тут наші погляди зі Славком не збігаються.
   ІМЕНА: Як «Океан Ельзи» ставиться до мас-медіа?
   ВАСИЛЬ: Я не погоджуюсь з тим, що на концерти не допускали ЗМІ. Не дозволяли знімати хоча б кілька хвилин для відеорепортажу. Дуже обмежувалося спілкування журналістів з артистами. Під час туру була лише одна прес-конференція у Донецьку. Люди залишилися без інформації. А люди мають право на інформацію і повинні її мати. Журналісти залишилися без роботи. У Полтаві одна журналістка обурювалася, у Кіровограді — плакала, у Харкові радіожурналіст здивовано розводив руками. У Луцьку місцева охорона розчепіреною п'ятірнею закрила об'єктив відеокамери моїх знайомих тележурналістів, а зі мною ледь не зчинила бійки, бо я протестував проти такої дії. Таке ставлення до ЗМІ дивне для мене ще й тому, що сам пан Вакарчук висловлював (і справедливо) своє незадоволення тим, що на телебаченні надто багато політики, що не показують у новинах щось «душевне». А коли місцеве телебачення хоче зробити репортаж про культурну подію міста, про виступ улюбленого гурту, показати не партійний з'їзд, не політичну маніфестацію чи забастовку, а показати свято музики, той же Вакарчук і його команда не те що не сприяють, а навіть забороняють це зробити. Це якийсь нонсенс. Директор гурту пояснював це непрофесіоналізмом тележурналістів, які, на його думку, заздалегідь мали б дізнатися про концерт у своєму місті, зв'язатися з прес-секретарем гурту і отримати дозвіл на зйомку. Такий педантизм ще був би виправданий, якби організація самого концерту проходила на високому рівні. А коли у жодному місті концерт не розпочинався вчасно, затримки доходили до півтори години, то можна було б великодушніше ставитися до того, що провінційні журналісти не всі мають можливість знайти столичного секретаря. Крім того, відмова спілкуватися з пресою пояснювалася ще й тим, що, мовляв, вона цього не заслужила. Мовляв, коли просили проанонсувати концерт, то гуртові відмовили. Тому за принципом «око за око» журналістам теж відмовляли. Дуже примітивний принцип. Це неповага, хоча, чесно кажучи, самі журналісти на місцях мали б енергійніше відстоювати свої права.
   ІМЕНА: Скажіть щось хороше про «Океан Ельзи»!
   ВАСИЛЬ: Про них так багато говорять хорошого, що мимоволі може виникнути підступне бажання знайти якийсь недолік. Та будь-який недолік, що можна віднайти у простих смертних людей, зникає, коли починає звучати Її величність Музика «Океану Ельзи». Пам'ятаю, як Святослава запитали про його ставлення до якогось розкрученого рок-гурту (назву я вже й забув). І він поставив справедливе контрзапитання: якщо забрати технічне забезпечення, світло, суперзвук, дим зі сцени і так далі, то що залишиться? У випадку з «Океаном Ельзи» відповідь є. Нехай не запам'ятаються звук і світло, забудуться обличчя і рухи артистів, зітруться з пам'яті ритм і мелодія, у серці залишається велике таємниче Щось, що і є справжнім «Океаном Ельзи».
   ІМЕНА: А як ведуть себе «океанівці» за кулісами?
   ВАСИЛЬ: Артисти вели себе переважно, як зірки. Хоча «кіркоровщиною», якою хворіють більшість російських зірок, наші хлопці ще не заразилися, й у порівнянні з Пилипом Бедросовичом виглядають просто ангелами, все-таки... Більше мене порадувало знайомство з батьками Святослава Вакарчука. Це високоінтелігентні, щирі і відкриті люди. Я познайомився з рідним братом Святослава — Олегом, причому з наголосом на «о». Познайомився я також з мамою Павла Гудімова і з його колегами зі студії «Я — дизайн». Павло, виявилося, крім музики, дуже серйозно займається ще дизайном інтер'єрів, сповідуючи принцип мінімалізму. Ну і, звичайно, великою приємністю було для мене знайомство з «другими половинами» хлопців з «Океану Ельзи»: з Олею — Діми Шурова, яка тоді готувалася стати мамою, Аліною — Юри Хусточки — москвичкою, яка не знає і майже не розуміє української мови, але гордо ходить по Москві з жовто-блакитним значком, подарованим Юрою, Лялею Фонарьовою — Слави Вакарчука, яка, як я зрозумів, відіграє важливу роль у житті соліста «Океану Ельзи» і, відповідно, усього гурту. Осмілюсь сказати, що, якби не було Лялі, то не було б і того «Океану Ельзи», який ми знаємо і любимо. Був би якийсь інший. Але такого не було б, це точно...
   ІМЕНА: Ляля — це дружина Вакарчука?
   ВАСИЛЬ: Ні. Але вони дуже схожі, як чоловік і жінка. Мені навіть згадалася українська народна пісня «Ой, чорна я си чорна». Там є такі слова: «Ми такі паровані, обоє чорнявенькі...». Дійсно і Слава, і Ляля — «жгучие» брюнети. Ляля це пояснює грузинською кров'ю, успадкованою від свого тата. Мені також пригадалися слова Лесі Українки про те, що їй дуже подобаються грузини, і що, якби вона не була українкою, то хотіла б бути грузинкою. Я про це сказав Лялі. Поза всяким сумнівом, вона — муза нашого українського музиканта. Не таку, як вона для нього. Звичайно, це лише моя особиста думка. Ляля — дуже самодостатня людина і «зможе прожити» без Славка, тоді як він без неї — ні. Тому-то такий надрив у його піснях. Щось у цій парі нагадує мені Лілю Брік і Маяковського. Хоч, можливо, усе зводиться лише до співзвучності «Ліля-Ляля» .
   ІМЕНА: Яку музику ви слухали по дорозі?
   ВАСИЛЬ: Тут наші смаки часто збігалися. Ми слухали «Бітлз», «Квін», «Пінк Флойд», «Лед Зепелін», «Роллінг Стоунз»... Коли водії пробували ставити «блатняк», ми всі дружно протестували.
   ІМЕНА: Що спільного і відмінного помітили у різних містах України?
   ВАСИЛЬ: Спільною для всіх міст була шалена популярність «Океану Ельзи». Я довго не міг звикнути до того, що тисячі людей знають слова пісень гурту. Багато пісень зали співали разом з Вакарчуком. Особливо сильно зал єднався під час виконання пісень «Друг» («Якби колись сказала ти мені...») і «Відпусти!». Це просто якісь гімни сучасної української молоді. Комуністи, знаєте, на своїх з'їздах так «Інтернаціонал» не співали...А що було різного? На сході — рівні ландшафти і прямі дороги, а на заході — гори і закручені дороги. На заході українська мова, а на сході — російська. Показовою була розмова на концерті у Донецьку. Коли Святослав крикнув у зал «Дякую!!!», якийсь юнак перепитав у своєї подружки: «Чего он сказал?». А вона йому: «Это «Thank you very much» по-украински». У Донецьку також було найбільше скупчення людей. Кілька дівчат з перших рядів навіть втратили свідомість і їх приводили до тями оболонською водою. Ужгород здивував мене тим, що дуже багато людей говорять російською мовою. Причому, якщо, наприклад, у Миколаєві російська і українська мови переплетені у своєрідному суржику, то там існують дві паралельні достатньо чисті мови. І російської, повторюю, дуже багато. А Севастополь, навпаки, здався мені настільки українським, що, якби я не знав, де я, то подумав би, що я у центрі України. Це враження зародилося від першого знайомства з пасажирами у маршрутному таксі, які українською мовою розказували, як доїхати до театру, і закріпилося українським керівництвом театру і приватного готелю, де ми жили, а також шикарним українським рестораном у самому центрі Севастополя з офіціантками в українських вишиванках. Рідний Миколаїв запам'ятався великою кількістю квітів від глядачів. А карпатська Коломия просто приголомшила величезною кількістю дітей. Складалося враження, що там стався якийсь демографічний вибух...
   ІМЕНА: Яке ставлення в «Океану Ельзи» до автографів?
   ВАСИЛЬ: Автографи — це ще один момент, де наші погляди не збігаються. Для мене автограф — це кульмінація, це щасливий і радісний апофеоз єднання артиста і глядача. Крім того, автограф — це своєрідний символ влади артиста. Я десь читав, що знаменитий Сальвадор Далі на тисячах чистих аркушах залишив свій підпис. І сотні молодих художників малювали, перебуваючи під владою і посилюючи мистецьку владу Далі. Хлопці з «Океану Ельзи» чомусь відмовляються від цієї форми влади. А я б на їх місці щодня виділяв би по 15-20 хвилин, щоб конвеєром поставити автографи на сотні плакатів. Цих плакатів, до речі, з символікою «Океану Ельзи» і партнера «Оболоні» видрукували близько двадцяти тисяч. Мало б вистачити усім бажаючим. Плакати з автографом могли б навіть продаватися у два-три рази дорожче, ніж чисті (перед і після концерту продаються аудіокасети, компакт диски і плакати). Мені розповідали, що хлопці з «Океану Ельзи» якось жартома розписалися на чашці у якомусь ресторані, так ресторан її потім продав за досить пристойні гроші. Наразі ж надання автографа виглядає (з мого боку) як обтяжлива і неприємна процедура, яку я, наприклад, останнім часом став уникати. Хоч раніше на перших десяти концертах сприяв скромним прихильникам «Океану Ельзи» отримати бажані автографи своїх улюбленців. Для мене це було частиною роботи менеджера, у задачу якого входить «розкручувати маховик» туру. Одного разу, коли на трасі нас зупинили працівники ДАІ, я швидко зняв їх претензії, миттєво отримавши автограф одного з музикантів на плакаті, і, вручивши його стражам доріг. На жаль, хлопці з «Океану Ельзи» не завжди з такою оперативністю реагували на моє прохання поставити десь свій підпис. Однак я залишаюсь оптимістом, продовжую мріяти у хороший бік.
   ІМЕНА: Після туру ви зустрічалися з гуртом?
   ВАСИЛЬ: Ні. Була зустріч лише з Вакарчуком і його директором. Ми робили такий собі «розбір польоту». Усе звелося до того, що ми робили один одному компліменти. Славко зізнався, що на початку туру все ніяк не міг повірити в його реальність. Та під кінець туру всі його сумніви розвіялися і він готовий з «Оболонню» працювати навіть більше, ніж один рік.
   ІМЕНА: Ви ще поїдете з «Океаном Ельзи» у якийсь тур?
   ВАСИЛЬ: Не знаю... Мабуть, ні. Для цього я занадто люблю їхню музику...

Обложка журнала №001
Архив предыдущих номеров
2017 год:
01020304
2016 год:
010203040506
2015 год:
0102030405
2014 год:
01020304
2013 год:
0102030405
2012 год:
010203
2011 год:
010203040506
2010 год:
0102030405
2009 год:
010203040506
2008 год:
010203040506
2007 год:
010203040506
2006 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2005 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2004 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06

  Укра?нськ_ 100x100

  Укра?нськ_ 100x100

Наши партнеры






META-Ukraine
Украинский портАл


 

Designed by Vladimir Philippov, 2005