Всеукраинский общественно-политический журнал
О журнале
Подписка
Рекламодателям
Контакты

Последний номер

Netexchange.ru

Ukrainian banner network

              ВИДАТНА ОСОБИСТІСТЬ              

Людмила Супрун:
«Україна – як пуповина світу,
сонячне сплетіння Євразії»

Ми зустрілися з відомим публічним діячем, політиком, заслуженим економістом України Людмилою Павлівною Супрун. Вона була народним депутатом України, яка професійно формувала бюджетні процеси країни, а зараз вона змінює світ власними руками, впроваджуючи в життя унікальні ідеї.

ІМЕНА: - Про що Ви мріяли в дитинстві? Чи збулася Ваша мрія?
Л.С.: - У мене завжди є мрія, яка в різні періоди часу трансформується, але вона є, як дороговказ. Зараз я хочу, щоб Україна збереглася у своїх кордонах і не була розвалена. Мені хочеться, щоб там, де ми живемо, була така система життя, яка надасть можливість кожній людині повністю реалізувати свої здібності. Щоб ті, хто мають співати, не розвантажували вагони, ті, хто мають науковий талант, не сиділи продавцями в магазинах, ті, хто може бути вихователями, йшли і виховували за достойну оплату і відчували себе потрібними, рівноправними і авторитетними членами суспільства. Хочу, щоб саме в такому людському суспільстві жила я і всі українці. В дитинстві мала мрію стати впливовою людиною і реалізувати свою думку, звідки-то знала, що буду займатися юридичною професією. У мене слово «юрист» більше асоціюється зі словом «захисник». Я закінчила школу із золотою медаллю і поступила в Київський державний університет.
ІМЕНА: - Університет Ви також закінчили з відзнакою. Завжди прагнете до досягнення найвищого результату?
Л.С.: - Насправді є люди, яких називають перфекціоністи, вони завжди хочуть досягати якогось вищого рівня. Я себе відношу до цієї категорії, тому що це в той час продукувалося системою, яка була змагальною. Наші вчителі дали нам дуже серйозний рівень підготовки.
ІМЕНА: - Хто були Вашими вчителями в житті, і кому Ви вдячні за викладені уроки?
Л.С.: - Дехто говорить, що коли вчителя жорстко ведуть себе, то це погано. Я б сказала, що вимогливо і це є дуже добре. Наприклад, наш вчитель з фізики, а у нас був фізико-математичний клас, міг задавати 200 задач. Коли батьки прийшли з ним розбиратися на зборах через це, то почули від нього відповідь, що він не вчить щось робити, а просто вчить учнів приймати рішення. Спочатку нам було складно, але потім «на автоматі» вирішували величезну кількість завдань. Те ж саме стосується і багатьох інших предметів. Маючи в той час таку підготовку навчання я сьогодні не бачу в Україні школи, яка б могла порівнятися з тією школою №1 в Запоріжжі. Нині багато часу витрачається не так ефективно, як було у нас, коли поєднувалася аналітика з емоційною складовою, що дозволяло учням запам’ятовувати те, що почув і побачив. А коли дають тільки аналітику, то учні забувають 98% матеріалу, який їм здається непотрібним. У нас в кабінетах тоді були телевізори та відеопроектори, по яким ми кожного уроку дивилися фрагменти тематичних фільмів. Ми розуміли поняття і формували свою свідомість саме в цих умовах. Тому я дуже вдячна своїм вчителям.
ІМЕНА: - Людмило Павлівно, розкажіть про проект комп’ютеризації шкіл України, в який Ви внесли величезний особистий внесок?
Л.С.: - Коли я була народним депутатом України, то працювала в бюджетному комітеті. Через цей комітет була можливість впливати на багаточисельні процеси, які проходять в державі, і не просто чогось бажати, а знаходити матеріальну основу для реалізації своїх ідей. Саме тоді мені у нагоді став приклад мого батька, який є не просто інженером, а заслуженим раціоналізатором та винахідником Радянського Союзу. Це звання тоді давали тим людям, хто мав багато реалізованих винаходів та пропозицій, які були прораховані і дали економічний ефект. І ось у кого економічний ефект був більше 100 млн. рублів, той і отримував відповідне звання. Мій батько тоді мені говорив, що між ідеєю та її реалізацією проходить 30-40 років. І про це я згадала, замислившись над тим, якою можна зробити освіту, коли до мене приїхав один із перших засновників української комп’ютерної компанії Євген Уткін, працювавший на Україні із всесвітньовідомою компанією «Майкрософт». Це був інтелектуал, який акцентував увагу на тому, що за комп’ютерами буде майбутнє. Це був ще час, коли не було такого розповсюдження комп’ютерів як нині. Ми тоді задумали програму комп’ютеризації шкіл в Україні. Уряд цю ідею підтримав, але на словах і на програму в бюджеті передбачив щось близько 300 тисяч гривень. Зрозуміло, що цих коштів було недостатньо. Ми порахували, скільки в Україні шкіл, класів, який потрібен програмний продукт і скільки треба коштів на перенавчання вчителів і отримали цифру в 120 млн. гривень. Тоді ми сформували спеціальну статтю в бюджеті із зазначеною сумою, і ця цифра була в бюджеті протягом 10 років. Вважаю, що комп’ютеризація українських шкіл зроблена завдяки нашим зусиллям - моїм та Євгена Уткіна. Наприклад, у мене на вибо­рчому окрузі абсолютно всі школи були комп’ю­те­ризовані. Далі ми розширили програму, а саме - крім забезпечення шкіл комп’ютерами, створили програмний продукт. В Україні потрібно створити такий центр, щоб готував програмні продукти навчання для всіх шкіл та предметів. У нас поки немає такого науково-освітнього інтерактивного простору.
ІМЕНА: - А як створити такий простір?
Л.С.: - Для цього потрібно ту програму, яку ми створили з університетом імені М.П. Драгоманова, просто реалізувати. Потрібно оснастити педагогічні вузи і на їх базі провести перепідготовку вчителів. Нинішні реформи, що проводяться в школі і на які відводиться 10-12 років, на моє переконання, є повною профанацією. Реформа полягає в створенні нового контенту, щоб було цілісне бачення світу, розуміння єдності природи світу і людини для того, щоб розуміти мету свого буття, мету об’єднання спільності людей на території під назвою «Україна». Українці мають найвищі досягнення в сфері креативного мислення. Візьмемо для прикладу пісенний наробок, який нині складає в Україні 880 тисяч пісень. Що таке пісня? Це елемент, за допомогою якого з 7 нот створюється кількість варіацій, яка не повторюється. Якщо б ми порахували, скільки є пісень у країнах Європи, то в усіх 27 європейських країнах їх буде менше, чим в Україні, хоча там проживають 450 млн. людей. Тому у нашого народу високий рівень креативності та мислення. Ще під час німецької окупації в Києві було прийнято рішення про створення наукової лабораторії академіка Лебедєва, яка отримала завдання створити комп’ютер. В травні 1945 року такий комп’ютер був створений. Американці повторили наші досягнення тільки через півтора роки. Я вже не кажу про різні напрямки, де креативності українців немає меж. Або давайте згадаймо найбільш креативного режисера усіх часів Стівена Спілберга чи ілюзіоніста Девіда Коперфілда, або засновника Facebook Марка Цукерберга. Всі вони є вихідцями з України. Дехто питає, а якщо ми такі розумні, то чому живемо погано? Це вже питання другого порядку. Ми креативні, але не настільки практичні. Який образ українця? Козак Мамай, який сидить з кобзою поруч з прив’язаним конем та співає пісні, -романтичність та мрійливість. Це є ментальний образ нашого народу. Це висока духовність, але мрійливість. Нам потрібно трошечки до нашого інтелекту добавити практичності, і тоді Україна буде найкращою країною у світі. Ми повинні стати самодостатньою державою і це надасть нам змогу вийти з тієї ситуації, яка склалася в Україні.
ІМЕНА: - В які ще проекти Ви вкладаєте зараз частку своєї душі?
Л.С.: - Зараз я розпочала новий проект. Україні потрібен свій образ. Коли ми говоримо про Францію, то відразу вона асоціюється з Лувром (мистецтво) або з Ейфелевою вежею (Париж). А у нас що? Наш проект - це створення Будинку Музики. Для розробки проекту ми ознайомилися зі світовими архітектурними групами і вибрали серед них одну з американських груп, з якою пропрацювали проект Будинку Музики. Ця компанія за останні 25 років розробила всі найбільші та найкращі об’єкти в світі. Для цього проекту ми підшукували різні місця, де його і як розмістити, яка повинна бути ідеологія. Нині, на наш погляд, є тільки одне гідне місце, там, де зараз знаходиться Арка дружби народів в Києві. На цьому місці не потрібно ставити ніякого політичного знаку, щоб не було протистояння. Тому потрібно поставити той символ, який надасть значення Україні в світі, а не відносинам між Україною та іншими державами. Україна знаходиться на перехресті. І саме на цьому місці на київських схилах напрошується побудувати цей образ, який буде добре виглядати як з боку вулиці Хрещатик, так і з Лівобережжя. В Україні є багато талановитих людей. Свого часу ми проводили фестиваль «Сходи до неба», на який запрошували тих, хто є зірками за кордоном українського походження. Це був неймовірний захід, який повертав цих людей на батьківщину, до України. Тому цей Будинок Музики є символом України, який повинен в очах людей виглядати і сприйматися як колиска європейської цивілізації, де творять найбільш інтелектуальні, красиві та креативні люди майбутнього. Для таких проектів ще повинен працювати механізм народної підтримки. Як збудувати країну? – так, як будують церкву. Кожен дає якусь частку і тоді це є його церква. Щодо Будинку Музики я вела розмову з багатьма відомими творчими людьми про перерахування невеликої часточки гонорару на будівництво цього проекту. Люди погоджуються і підтримують. Тільки таким чином, коли люди будуть вносити свою часточку, хоча б маленьку, можна об’єднати людей.
ІМЕНА: - А що саме пропонується зробити у рамках проекту «Будинок Музики»?
Л.С.: - Пропонується всередині створити три зали – зал для класичної, зал для оперної музики і зал універсальний, в якому зможуть виступати популярні артисти і співаки. Універсальний буде залом-трансформером, який зможе розкриватися і всередині створювати один великий або ділитися на частини. Навіть зараз Україна готується до проведення пісенного конкурсу «Євробачення – 2017» і не має для цього гідного приміщення. А якби ми мали такий Будинок Музики, з якого б транслювалося це Євробачення на весь світ, то всі б бачили наш символ.
ІМЕНА: - А як можна підтримати наших талановитих людей та їх креативні здібності, зокрема наукові відкриття і в якому стані загалом знаходиться наука в Україні?
Л.С.: - Я вивчала системи підтримки, які знаходяться в Канаді. Вони створюють спеціальні фонди для того, щоб фінансувати цікаві ідеї (стартапи). Нині у нас, на жаль, наука на останньому місці. Люди, які зараз при владі, не усвідомлюють значення науки і самі нею не користуються. Насправді наука повинна стати двигуном в суспільстві. Це її призначення і в цьому може бути перевага України. У нас поки ще залишається багато розумних людей і цікавих ідей, які повністю можуть змінити економіку України, її місце, роль і значення у світовій системі розподілу праці. Я в цьому абсолютно переконана. Наприклад, причиною сьогоднішніх війн у світі є те, що проходить перерозподіл на свою користь природних багатств: нафти, газу, атомної енергії тощо. Україна є найбільшим володарем газу в світі. У нас на території України розвідані запаси газу в обсязі 80 трильйонів, тоді як в Росії їх всього 48 трильйонів. В Донецькій та Луганській областях відкрили родовище газу, яке складає за обсягами 10% світових запасів сланцевого газу, які містять 20 трильйонів кубометрів при дуже низькій собівартості. Але для видобутку цього газу потрібна одна умова, щоб там не було населення. А людей з місця можна зрушити тільки військовими діями або бомбардуванням. Я вважаю, що саме в цьому є причина тієї ситуації, що сталася в Україні. Щодо Криму, то там знайдені запаси газу в газогідратах, які оцінені Українським інститутом геологорозвідування Академії наук України в розмірі 60 трильйонів кубів. Цей газ раніше не могли видобувати, оскільки він не потребує буріння свердловин, а знаходиться вже заскладований на дні Чорного моря. Раніше не могли розділяти газогідрати на газ та інші складові, але в березні 2013 року в Японії відкрився перший завод в світі, який зміг опанувати цю технологію. Таким чином, Україна має в своїй юрисдикції території, які нині анексовані та окуповані, де знаходиться найбільший поклад газу в світі. І коли говорять, за які кошти потрібно відновлювати Донбас та Крим, то, мабуть, саме за ці, які будуть отримані від продажу сланцевого газу або газу із газогідратів. Тому втратити цю територію – це втратити основні багатства України.
ІМЕНА: - Хто є Вашими партнерами, однодумцями в щоденній діяльності?
Л.С.: - Маю таку величезну кількість людей, що мені навіть складно сказати. У мене в мобільному телефоні 8,5 тисяч номерів. Це ті люди, номери та ініціали яких я особисто зберігаю. При чому це люди, які працюють в різних напрямках та проектах. Тому у мене дуже багато парт­нерів і не хочу виділяти когось одного, бо образяться інші.
ІМЕНА: - Розкажіть, будь-ласка, про Український Фонд Миру, який Ви очолюєте.
Л.С.: - Український Фонд Миру веде роботу по різних напрямках. Наприклад, коли я ще була в депутатському корпусі, тільки гуманітарної допомоги було надано громадянам на суму близько 15 мільйонів доларів. Ми працювали з міжнародними організаціями, установами, фондами. Зараз у нас є декілька гуманітарних проектів, які ми ведемо. Це проекти, пов’язані з розвитком Шевченківського краю. Я була автором першої державної історико-туристичної програми. Раніше вона називалася «Золота підкова Черкащини». Нині її назва «Шевченків край». Нами були відновлені школи, дороги, музеї, дуже багато різних об’єктів. Нині Український Фонд Миру веде проекти: «Будинок Музики», «Шевченків край» та інші. Є імена, що є символами країн. В Україні таким символом є Шевченко. Не політичний діяч, не олігарх, не латифундист, а поет. Шевченко говорив з любов’ю та болем в серці про Україну. Національне внутрішнє завирувало в людях і дало пасіонарний сплеск. Чому легко розуміти Шевченка? Бо він говорив віршами, не потрібно було запам’ятовувати нудні і довгі лекції. І все, що він говорив, торкалося національних струн людей, чіпляло їх. Тарас Шевченко є для мене величезною постаттю.
ІМЕНА: - Ви є одним з найбільш висококомпетентних експертів в сфері бюджетної політики. На Ваш погляд, чи можливо вести бюджетну політику в Україні без зовнішніх запозичень, які статті доходів в цьому випадку повинні стати базовими?
Л.С.
: - Я бачу ті статті доходів, які дадуть змогу без податкового навантаження збільшити доходи України. Наприклад, Україна могла б застосувати візовий режим для інших держав. Кожний іноземець, заїжджаючи на територію України, повинен був би сплачувати 35 євро. За рік на територію України в’їжджає 24 мільйони людей. За період часу бездумної відмови від візових коштів Україна втрачала щорічно приблизно 650-680 мільйонів доларів. А за 11 років це майже 7 мільярдів доларів. Чому влада не використовує такі можливості? Крім того, є багато податків, які витрачаються неефективно. Збираються кошти в бюджет, а потім надаються населенню, як субсидії. І таких коштів нині 55 мільярдів гривень. Замість того, щоб профінансувати науку в розмірі 10% від цієї суми для створення нових систем генерації електроенергії, тепла, придумують якісь перепони. В Україні є фантастичні наукові розробки, з якими я сама ознайомлювалася і була під великим враженням. У нас є генератори, які можуть виробляти електроенергію за допомогою електромагнітного імпульсу Землі. Ця електроенергія безкоштовна. Замість того, щоб профінансувати такі речі, комусь потрібно вирвати з кишень та гаманців останні людські гроші, закинути їх в бюджет, потім із бюджету начебто через людей перекинути в свої гаманці і думати, що всі дурні. Ще одними серйозними питаннями, які нині постали в державі, є абсолютно штучне знищення банківської системи, повне знищення малого та середнього бізнесу, у яких виймаються кошти, зароблені людьми в попередні роки. Зараз все знівельовано, Національний банк веде свою тільки йому відому політику, збанкрутіло 90 банків та відібрано приблизно 150 мільярдів гривень у населення. Так в 1991 році зробили щеплення громадянам від довіри до банків і нині це повторюють. В Україні йде переділ територій, багатств, бізнесу. За часи Януковича приходили на підприємства і, погрожуючи, відбирали 50% прибутку, а нині в білих комірцях приходять і віднімають все, нічого не питаючи. Все йде «під нуль» на аукціони, на продаж.
ІМЕНА: - Ви були однією з перших, хто виступав за те, щоб цілий ряд податків і обов’язкових платежів залишалися в розпорядженні органів місцевого самоврядування. Така новація вже впроваджується в практику, але так, як Вам уявлялося?
Л.С.: - Я категорично зараз не сприймаю ту систему, яка впроваджується, коли частину податків бездумно залишають на місцях. В 2000 році після клопіткої роботи був прийнятий Бюджетний кодекс, один із найбільш прогресивних серед всіх європейський країн. Можу сказати це абсолютно відверто, тому що коли готували цей документ, вивчали бюджетне законодавство всіх країн Європейського континенту. Цей документ, автором якого я теж є, дає змогу в будь-яку точку України, для будь-якого суб’єкту територіальної громади чи конкретного громадянина доставити ту необхідну суму грошей, яку держава для цієї чи іншої мети може виділити. Зараз пішла зовсім інша практика. Наведу приклад: в 1998 році, коли ми починали працювати з бюджетом, висіла велика таблиця з переліком всіх областей України. Ми в ручному режимі надавали, наприклад, Кіровоградській області 40% акцизу від продажу алкогольних напоїв, а Київській – 30%. Цю систему ми повністю змінили. Ми виписали правила, які дають дуже серйозну стабільність в податках для всіх областей. У держави є повноваження забезпечити, наприклад, середню освіту, враховуючи витрати на кількість шкіл, вчителів, опалення, книжки, тощо. І цей норматив ми забезпечували грошима. Якщо в одній області збиралося менше податків, то держава з інших областей врегульовувала цю проблему. Тоді держава не забирала, а залишала більшу частину коштів на місці від всіх податків. Це була більш гармонійна система. Нині, після того, що влада наробила, йде повне розбалансування і вручну в тому чи іншому місці намагаються вирівняти оподаткування. В чому є перекоси? Приведу просту ситуацію. В 1999 році був прийнятий закон про цільове фінансування дорожнього господарства, при якому було створено два дорожних фонда – місцевий і державний. Чому ми тоді на це пішли? Був дорожній збір на продаж нафтопродуктів, який йшов в обласні дорожні організації. Наприклад, якщо на території Кіровоградської області були дві компанії, які торгували наф­то­продуктами, то збір від їх продажу складав 5 мільйонів гривень. Обласний автодор на всі дороги Кіровоградщини мав 5 мільйонів. А в Полтавській області, де був Кременчуцький нафтопереробний завод, було таких компаній 200, які збирали 235 мільйонів гривень. І у них на Полтавську область в автодор йшли 235 мільйонів. Ось в чому причини такого розбалансування. В Кіровограді було погано, а в Полтаві добре. Ми це змінили, убрали несправедливість і створили дорожній фонд, в який поступають всі акцизи від продажу нафтопродуктів, формується фонд, а далі гроші розподіляються між областями незалежно від того, які компанії і де знаходяться. І вже наступного року в Кіровоградську область прийшло 175 мільйонів. Це була зміна системи фінансування, що дозволило змінити ситуацію в Україні. Зараз дали право тим територіям, де розташовані заправки, отримувати частину акцизів від продажу нафтопродуктів безпосередньо в сільські ради. А тепер уявіть, що є п’ять сільських рад. Одна стоїть на зручному місці, де є заправка, а інші - де не має. І та сільська рада, де є заправка, в десять разів більше отримує коштів. Виникає питання: чому, вона що, створила для цього якісь умови? Ні! Просто вона має гарне географічне положення. І оця нерівномірність тільки поглиблюється. Тому така бездумна зміна податків, податкової системи та розподілу доходів знову призведе до розбалансування. Зараз Уряд прийняв рішення і хоче створити фонд, який буде давати кошти об’єднаним територіальним громадам. З якого дива? Приведу приклад. Є дві області. В одній давним-давно громади територіально об’єдналися, а в іншій, наприклад, Вінницькій, нічого не об’єдну­валося, тому що вони не хотіли цього робити. Тепер вони об’єднуються і на них передбачено 9 мільярдів гривень з бюджету. Чекайте, чим відрізняються ці громади? Нічим. Порушуються правила, які записані в Бюджетному кодексі. Це пропорційність, бюджетна достатність однакова, бо не можна у одного забрати, а другому дати. Тому повинні бути або якість пріоритети, або правила, загальні для всіх.
ІМЕНА: - Якщо вже мова зайшла про загрози для країни, то які Вам бачаться виклики у внутрішній і зовнішній політиці держави?
Л.С.: - Щодо загроз, то їх багато. Це, перш за все, відсутність політичної еліти, якій довіряють сьогодні люди, і країна перетворюється просто на броунівський рух. А вона повинна працювати, як електричне поле. Якщо подивитися на завдання, що стоять перед державою і на ту ситуацію, в якій ми знаходимося, як от останнє місце в Європі за рівнем доходів на душу населення, воно вимагає від нас екстраординарних дій. Якщо всі країни будуть повільно рухатися і нарощувати на 1-3% своїх доходів ВВП і Україна буде йти в такому темпі, то за наступні 50 років ми їх не здоженемо. А це несправедливо, тому що у нас прекрасні природні умови, населення з креативним мисленням. Ми повинні жити не гірше і бути, якщо не на першому місці, то не на останньому. Для того, щоб цього досягти, треба абсолютно точно величезне об’єднання енергії мас. Наприклад, якщо б Вас запросили зрушити з місця п’ятитонну машину, а поруч стоїть сто осіб, які вас надихають, то Ви нічого не зможете зробити. Однієї людської сили для цього замало. Але якщо ці всі сто людей впряжуться з Вами, то Ви зрушите не тільки таку машину, а й більшу. Тому енергія мас формується за певними правилами, які потрібно знати і використовувати, щоб Україна могла здійснити стрибок із сьогодення в майбутнє. А це дасть людям за рівнем доходів вивільнити свою енергію і відчувати себе щасливими, не кидати своїх дітей та батьків, державу і вірити в майбутнє. Люди вкладають кошти в свою територію тоді, коли вони вірять в майбутнє. А якщо не вірять, тоді немає розвитку, і все приходить в занепад. Тоді починається така дурниця, як удавана реформа охорони здоров’я, коли закриваються лікарні замість того, щоб їх трансформувати. Фактично переводять на приватну основу, щоб вкрасти кошти з бюджету. Тому, коли йде розмова про виклики, то вони величезні. Перш за все, знайти ту основну ідею, яка об’єднає Україну і надасть імідж країні, яка є колискою європейської цивілізації. Друге, - це вирішити проблеми, пов’язані з війною, але не через механізм нинішніх перетасовувань, а через визначення правового положення, в якому є країна, так як це визначено у міжнародних угодах. Потрібно бути чесними зі своїми громадянами, визначити правила, за якими будемо в цій ситуації вести переговорний процес і захищати свою територію. Це зовсім інший підхід. Людям потрібно створити умови, щоб можна було працювати. Тоді всі українці будуть, як одна велика родина і вкладатимуть сили в розвиток України.
ІМЕНА: - Чи потрібна нам Верховна Рада в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, або її першою потрібно реформувати?
Л.С.: - Я взагалі – прихильниця прямої демократії. Вважаю, що це інструмент перетворення громадян-одиничок, часток броунівського руху до електричного струму. У чому полягає сутність прямої демократії? Це прийняття рішень, компетенція з прийняття яких не повинна передаватися Верховній Раді і нікому делегуватися. Прикладом такого механізму прийняття рішень є Швейцарія. У людини є картка, за якою вона може проголосувати в любій точці держави по будь-якому питанню, на яке пропонують відповісти громадянам. У цій державі встановлена система оподаткування у самій конституції. Тому податок можна змінити тільки через зміну конституції. А скульптори та художники у них звільнені від податків. Оце є високий рівень розуміння в суспільстві креативності, до якої ми прагнемо. Україні потрібно перейти до прямої демократії. Якусь частину роботи депутатський корпус може виконувати, а якусь ні. Ми «пересобачили» конституцію вже 25 разів, не питаючи у людей, чи їм це потрібно. При чому це стосується більше тиску або переділу повноважень між гілками влади. Але ніхто не поставив питання про те, що в конституції потрібно ввести ті зміни, які захистять права людей, збільшать їх або закріплять, чи зроблять більш гарантованими. В конституції написано, що кожний громадянин має право на медичне обслуговування. Що це таке? Це безкоштовно чи за кошти? Потрібно було написати зовсім іншу формулу, що це гарантований державою перелік послуг, який надається кожному громадянину безкоштовно. Все, що стосується загального здоров’я людей, повинно бути безкоштовним. Наприклад, обстеження на туберкульоз. Якщо у когось немає коштів, то інші не повинні страждати від того, що людина не отримала медичного забезпечення. На мій погляд, зараз проблема в депутатському корпусі дуже серйозна. Кожного дня, коли працює Верховна Рада, я з жахом думаю, що вони ще понаприймають, що ще буде вилазити Україні боком. Йде серйозне розбалансування, прийняття законів поспіхом. Наприклад, рішення про судову реформу було коньюктурним. До цієї реформи маю 70 зауважень. Раніше всі правовідносини підпадали під розгляд суду. Зараз залишили тільки дві категорії – юридичні спори та кримінальні правовідносини. Але є такі, що не підпадають не під те, не під інше. Наприклад, встановлення факту батьківства. Зараз немає органу, що буде розглядати це питання. По конституції ці правовідносини випали з системи розгляду судів. Таких питань можна привести безліч. Говорячи про Верховну Раду та депутатський корпус, потрібно розуміти, що це законодавчий орган країни і нам необхідно заключити новий суспільний договір між владою і народом. А новий договір між громадянами повинен визначати, яку ми хочемо мати владу. Політичні партії, йдучи в парламент, набирають різні відсотки прихильників. Одна має 40%, друга 30% а третя 10%. Вони проходять в парламент і та, що має 10%, опиняється в більшості за рахунок мажоритарних депутатів, які викривляють політичні уподобання громадян. Змішана система є неприпустимою взагалі для країни. Говорячи про утримання балансу регіонів з позиціями політичних партій, потрібно говорити про парламент, в котрому розподілені всі функції на дві палати. Одна палата приймає політичні рішення, а інша балансує деякі з них, що стосуються територіального устрою. Такий варіант можливий, але для України він буде кроком в минуле, тому що політичні партії настільки пов’язані з мажиротарщиками, що вони викривлять що завгодно. Вони можуть бути з Києва і представляти всю Україну. Це викривлення системи. Говорячи про формування парламенту, то це повинні бути відкриті списки, де людина від партії закріплюється за конкретним округом і йде голосування за політичну партію. І якщо політична партія отримала право на 200 депутатів, то ті, хто на своїх округах набрав найбільшу кількість голосів за партію, піднімаються в парламент. Це буде пропорційний, але відкритий механізм формування влади. Тоді він буде відповідати уподобанням суспільства. Я проти будь-якого бар’єру. Чим вище бар’єр, тим більше нерозподілених голосів залишається у партії пожирачів чужої енергії. На перехідному етапі я б зробила по іншому. Кількість, людей, які прийшли на вибори, поділити на ту кількість округів, які сьогодні є. До речі, 450 депутатів не є великою кількістю. Якщо на це питання поглянути в розрізі європейських країн, то можна побачити, скільки на одного депутата доводиться виборців. Україна знаходиться в нижній частині. Парламент повинен відображати все суспільство. Наприклад, чорнобильців нараховується десь 250 тисяч, і вони не мають свого представника. Або Атошники - військові, яких зараз 187 тисяч, і вони не подолають ніякі бар’єри, щоб обрати свого представника. Такі прості приклади говорять про те, що потрібно зняти бар’єрність і надати парламенту можливість представляти всю Україну.
ІМЕНА: - Розкажіть ще про Народно-демократичну партію, лідером якої Ви є.
Л.С.: - Я її очолила в 2006 році, саме тоді, коли вона вже не була парламентською партією. Партія приймала участь в чотирьох виборчих кампаніях. Це було складно, хоча до цього вона мала статус парламентської. Її називали то партією влади, то партією під Кучмою, тощо. Хоча насправді Кучма був сам собі на умі і використовував будь-які політичні партії, які в той час формувалися в Україні і виключно в своїх політичних інтересах. Зараз в партії йде процес єднання на кшталт «народні демократи всієї країни, єднайтеся». Йдуть процеси з об’єднання різних непарламентських політичних партій для формування альтернативи парламентським.
ІМЕНА: - Чи цікавились Ви, звідки Ваш рід, звідки й куди Ви йдете?
Л.С.: - У мене велика сім’я. Я постійно спілкуюся зі своїми батьками та підтримую їх. Мої батьки зібрали велику кількість інформації про наш рід, дідів, прадідів. Наприклад, мій прапрапрадід по материнській лінії, Яків Бєлогуб, був офіцером морського флоту і служив в Керчі. По батьківській лінії моє коріння походить з Запорізької області. Мій прапрапрадід Лиско спочатку очолював козацьку сотню в Чернігівській губернії, а потім перебрався на територію сучасної Запорізької області в Оріхівській район і там заснував Преображенську церкву. Навколо неї було засновано козацьке поселення, яке назвали на честь церкви «Преображенка». Саме з цієї місцевості я і веду свій родовід. Мої батько та мама жили в Запорізькій області і вперше познайомилися тоді, коли мама ще навчалася в школі в дев’ятому класі. Але потім вони певний час не бачилися і вже коли зустрілися, то створили сім’ю. Це було в 1959 році. Мама, Олександра Гордіївна Сапко, за освітою економіст, а батько, Павло Павлович Сапко – інженер. Батько пропрацював на запорізькому «Дніпровському електродному заводі» (нині - «Укрграфіт») 40 років, почав свою кар’єру рядовим інженером-конструктором і закінчив головним інженером-конструктором.
Я завжди себе асоціювала із Запоріжжям, хоча історія моєї сім’ї змінювалася. В 1933 році, під час голодомору у мого діда, який мав 9 дітей, забрали корову та залишили без їжі і господарства. Тому він змушений був разом з родиною покинути Запорізьку область і виїхати в пошуках кращого життя в Старобішивський район Донецької області. Там вони вирили землянку, і дід пішов працювати на шахту вивозити вугілля. Бабуся тоді готувала їжу для шахтарів. Саме там народилася моя мама, яка зараз не їсть чорного хліба, який у неї асоціюється зі страшним голодом. Моя бабуся приймала участь в будівництві Дніпрогесу. Їй було 18 років. Бабуся розповідала історію про те, як у кінці листопаду при нульовій температурі вона босими ногами замішувала цементний розчин для плотини. Тоді машин фактично не було і будівля велася повністю людськими силами.
Тоді в кожній сім’ї було багато дітей. Наприклад, у моєї бабусі було п’ять сестер, а у дідуся - чотири брати і сестри. Така ж ситуація і у моїх батьків, у матері було дев’ятеро, а у батька - четверо. Всі жили, як одна велика родина, допомагали один одному і підтримували стосунки. Я і нині підтримую стосунки з усіма своїми родичами. Якщо б зібрати зараз всю нашу родину, то це було б десь 100 чоловік.
Я маю двох доньок. Різниця у них десь біля 14 років і це пов’язано з тим, що після Чорнобильської аварії тоді було якесь побоювання. Після тієї аварії в Україні було проведено 600000 абортів в примусовому порядку. Післячорнобильське покоління фактично було знищено фізично. Тому друга моя донька з’явилася на світ через великий проміжок часу. Мою старшу доньку звати Тетяна, а молодшу – Владислава. Старша донька сама вже виховує маленьку доньку Єву. Єва – це злиття всіх енергій навколишнього середовища, тому що вона мало спить, багато рухається, все знає і коли їй було ще два рочки, вона говорила, що «має ідею». Це достатньо розвинута дівчинка, дуже весела, активна і позитивна. А Владочка ще вчиться в школі і тільки закінчує 10-й клас. Залишився один рік для того, щоб точно визначитися з майбутньою професією. У неї дуже багато мрій і при цьому вони часто змінюються. Якщо старша донька має більш аналітичний склад розуму, то молодша більш емоційна і творча в цьому плані. Вона добре малює і може все що завгодно зробити своїми руками. Колись на шкільному благодійному ярмарку виготовлені нею вироби зібрали близько 2000 гривень. Я її похвалила і сказала, що в старості ми з чоловіком не будемо голодними, бо вона нас прогодує. Донька відповіла, що купить мені лоток, в якому я зможу зробити все, що мені потрібно, зможу в ньому все продавати, щоб заробити на кусок хліба.
ІМЕНА: - Пані Людмило, розкажіть нам про свого чоловіка, за що Ви його любите?
Л.С.: - Чоловік у мене унікальний. Його звати Микола, родом з Черкаської області. У нас з ним є цікавий збіг обставин - його і мої батьки одружилися в один рік і в один день в різних кінцях України. Це сталося 24 січня 1959 року. Я не можу зрозуміти, чому вони вибрали таку дату, коли люди одружуються переважно влітку чи восени. Зокрема у нас з чоловіком багато збігів. Наприклад, його бабуся і моя народилися в один рік і місяць з різницею в три дні і дожили до 95 років. Вони прожили важке життя, як і переважна більшість людей в Україні. Мій чоловік навчався на гідромеліоратора, а потім попав на військову службу в Афганістан. Після цього вступив до Київського університету на юридичний факультет, де ми з ним і познайомилися. Я за роками його менша, а за курсом на навчанні була старша. Ми разом їздили в будівельний загін, де я його перевірила на міцність, чи може він щось робити своїми руками. В будівельному загоні я працювала поваром і дівчата-повара після того, як приготували їжу, ще допомагали хлопцям в будівельних роботах. Після того, як ми заробили кошти, прийняли рішення про одруження. Наші друзі та батьки приїхали на весілля до Києва, яке ми самі тоді були спроможні зробити, маючи кошти. Оскільки не всі родичі змогли зібратися на весілля, ми його продовжували ще гуляти як у мене, так і у нього. Після того ми поїхали у весільну подорож в Батумі, маючи декілька днів від наших студентських канікул. А у мене була мрія - провести таку подорож на білому кораблі. В Батумі ми побачили білий корабель, на який я заворожено дивилася, і тоді Микола запропонував мені зробити на ньому подорож. Ми навіть не розпакували валізи і поспішили на корабель. Там були всі іноземці і виявилася вільною тільки одна каюта, в яку повинна була прибути молода пара. Каюта була оплачена, але та молода пара так і не приїхала. Тоді ми купили квитки, фактично за три хвилини до відправлення і поїхали у цікаву подорож. Так сталося, що ми пропустили один навчальний день, а тоді була сувора дисципліна і за пропуск лекцій студент міг стати кандидатом на відрахування. Наступного дня нас до себе викликав декан. Це була прекрасна людина - Юрій Ігнатович Матвеєв, його всі студенти згадують тільки добрими словами. Зайшовши до нього, ми вже думали, що нас відрахують, тому що прогуляти 6 лекцій, просто жах! Він суворо подивився на нас і сказав писати заяву. Ми стоїмо, у нас шок і думаємо, що писати. Потім він посміхаючись, сказав, щоб ми писали заяву на отримання трьох днів за сімейних обставин, що буде нам подарунком від нього на весілля. Тоді у нас зразу від серця відлягло і ми кажемо, що у нас пропущений тільки один день. Він надав нам ще два дні, оскільки тоді за поважною причиною студентам дозволялося брати до трьох днів. Так починалося наше життя. Через рік у нас народилася донька. Тоді ми закінчували університет і по черзі ходили на семінарські заняття. Ми брали до університету з собою коляску з дитиною. Спочатку чоловік йшов здавати свої завдання, а я гуляла з дитиною в парку, а потім він мене підміняв, залишався з дитиною, а я йшла здавати свої завдання. Той час хоча і був складним, але не був обтяжливим. Дитина, навчання, спільне життя приносили задоволення. Ми знали, чого бажали, а все попереду було стабільним.
ІМЕНА: - Виходячи зі свого особистого досвіду, що повинні робити чоловіки, щоб українські жінки були щасливими?
Л.С.: - Коли ми говорили про образ України, то згадували, що чоловіки були захисниками території, як козак Мамай. Він хоч і грайливий та мрійливий, але сильний, мужній, справді той, на кого можна покладатися, захисник. Жінка в цьому дуеті не була другорядною, вона зберігала домашнє вогнище, була домоуправительницею. Саме найбільше зло за останні часи полягає в тому, що чоловіки, позбавлені роботи, перетворилися на людей, які, не маючи можливості бути самодостатніми, заробити кошти для утримування сім’ї, залишають своїх жінок і самі не можуть вижити. Це величезна проблема! Щоб українські жінки відчували себе щасливими, чоловіки повинні їх поважати, мати можливість утримати сім’ю, бути опорою і захисником. Не завадить їм і трохи романтики, тому що без квітів, уваги та кохання щасливою жодна жінка почувати себе не буде.
ІМЕНА: - Що укріплює Вашу душу: родина, віра в Бога, захоплення?
Л.С.: - Мені, можливо, пощастило тому, що мій рід є дуже дружний, один одного підтримуємо. Якщо є така взаємодопомога родичів, то людина не відчуває себе одинокою у світі і має дуже міцну опору. Маючи таку опору, можна вибудовувати себе. Для мене стала у нагоді школа, знання якої надали мені змогу відчувати себе на високому рівні в спілкуванні з людьми, з якими потім певний період часу зустрічалася в житті. Я могла змінити світ власними руками у величезних обсягах. Наприклад, забезпечити комп’ютерами не свою сім’ю, а всі школи, або усіх хворих на діабет - інсуліном. Таких прикладів можна наводити багато. Коли ти маєш можливість щось змінювати завдяки своїй праці, це укріплює віру. Віру в Бога, яку я сприймаю через православ’я. Вона надає мені можливість корегувати якісь дії за принципом: добро чи зло, які спираються на постулати, сформульовані нашою православною вірою. Не тримати в душі зла, якщо хтось тобі це робить, бо цим ти травмуєш не ту людину, яка тобі це робить, а самого себе. Я не тримаю зла чи ненависті, вмію це повністю пропустити. Якщо людина вільна від ненависті, то в неї залишається місце для любові, творчості, розвитку, науки тощо. Тому віра формує людину, укріплює її впевненість в собі. Вона складається з багатьох компонентів: сім’ї, освіти, друзів, оточення, знань, духовності. І тоді в гармонії все разом формує людину. Хтось скочується вниз, а хтось веде за собою інших. Система взаємних впливів може надати більше впевненості, сформувати людину, тому що не має одного напрямку, який може людину зміцнити. Також людину зміцнюють певні її перемоги. Якщо людина живе без осмислення того, що вона робить, то це життя без плану. Людина повинна мати напрямок, куди йти і яким шляхом цього досягати, тоді буде успіх. «Спочатку було Слово», і коли ти його розумієш, то можеш рухатися в цьому напрямку. Ще в четвертому класі задала собі питання: для чого людина живе? Пам’ятаю тоді свій стан розгубленості. Приходиш на Землю, живеш між зорями та людьми. Життя починається з колиски, а закінчується квітками бузку на могилі. Так у мене було тоді поставлено питання, яке написала у своєму щоденнику. Тоді я для себе визначила, що людина живе і приходить в цей світ для того, щоб зробити все, що їй дає Господь Бог, щоб відчути себе щасливою і реалізуватись. З того періоду часу ця думка не змінюється. Мета приходу людини є загартування у випробуваннях та оновлення. Людина повинна дихати життям більш духовним та осмисленим. Ми повинні ставати над матеріальним, підніматися вище завдяки своїй креативності.
ІМЕНА: - Яким Ви бачите майбутнє України?
Л.С.: - Я вважаю, що Україна повинна стати центром, який об’єднає трансконтинентальні програми євразійського континенту. Наше географічне положення диктує нам саме це. Наші природні багатства і наявність такої кількості людей може зробити її центром євразійського континенту. З дев’яти транспортних коридорів, які проходять через весь континент, всі перетинають Україну. Україна - як пуповина світу, сонячне сплетіння Євразії.
ІМЕНА: - Ваші побажання читачам нашого журналу?
Л.С.: - Бажаю читачам осмислити своє життя, акумулювати свої мрії, ідеї, познайомитися з технологіями досягнення мети і постаратися визначити своє призначення в світі та житті, і ніколи собі не зраджувати в досягненні поставленої мети

ІМЕНА - Леонід Коваленко
Фото – з особистого архіву героїні публікації

Дякуємо ТОВ «Фінансово- промислова компанія» за допомогу в підготовці матеріалу

Обложка журнала №071
Архив предыдущих номеров
2017 год:
01
2016 год:
010203040506
2015 год:
0102030405
2014 год:
01020304
2013 год:
0102030405
2012 год:
010203
2011 год:
010203040506
2010 год:
0102030405
2009 год:
010203040506
2008 год:
010203040506
2007 год:
010203040506
2006 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2005 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2004 год:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06

  Укра?нськ_ 100x100

  Укра?нськ_ 100x100

Наши партнеры






META-Ukraine
Украинский портАл


 

Designed by Vladimir Philippov, 2005