Всеукраїнський громадсько-політичний журнал
Про журнал
Концертна агенція
Рекламодавцям
Контакти

Останній номер

             ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ            

БІЛІ ХМАРИ НА ЧОРНОМУ ТЛІ

Сизоненка пізнаєш одразу, ледь відкриваєш його книгу: «З курганів видно далеко-далеко, як на морі. Бачиш з них тихі села й прудкі машини на курних дорогах. І елеватори на далеких станціях синіють, мов айсберги, наче вони стоять одвіку...» Або: «А тепер він вмирає. І немає нікого: ні мами, ні тата, але є ти, син його, і ти мусиш зробити все, щоб врятувати його...»
Це знаменитий роман «Білі хмари», який написаний у далеких 60-х проминулого XX століття, який став класикою романтичної епіки, увійшов до хрестоматії та підручників з антологіями. А романів Олександра Олександровича видано чимало, мало який залишився непрочитаним і непоміченим. Особлива слава припадає на роман-трилогію «Степ», у 1984 році відзначений Державною премією України імені Тараса Шевченка. Блискуча, витончена новелістика Сизоненка була відзначена високими літературними преміями імені Івана Нечуя-Левицького, Юрія Яновського (1987), премією «Золотий колос». Учасник Великої Вітчизняної,  – був нагороджений орденами і медалями, та ще – цілою автоматною чергою розривних куль «дум-дум». І все життя ходив із довбушівським топірцем, накульгуючи, як і опришківський ватажок. Але любов до Карпат у степовика була з роботи над кінофільмом «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, знятим за історичною повістю Михайла Коцюбинського. Сценарій писав знаменитий тоді прозаїк із Ужгорода Іван Чендей, чий роман «Птахи полишають гнізда» тільки в Москві виходив тричі, зате книга «Березневий сніг» була знищена через повісті «Іван». «Криницю для спраглих» Юрія Іллєнка за сценарієм Івана Драча, фільм «Ескадра рушає на захід» Миколи Вінграновського теж редагував і просував до екрану Сизоненко.
Народжений 20 вересня 1923 року, Сашко закінчив Баштанську десятирічку 22 червня 1941 року, разом із Галиною, а вже в серпні на його подвір’ї стояв хрестатий німецький танк із дивізії СС «Адольф Гітлер» обергруппенфюрера СС Зеппа Дітріха. До весни 1944 року випускний клас був в окупації. А щоб молодь не забрали на роботу в «фатерлянд», Олександр одружився на однокласниці Галині. Працював на фільварку, володіючи німецькою мовою. В 1944 році Миколаївщину визволили наші – Червона Армія. Про свій бойовий шлях вже немолодий Сизоненко розповів в останній художній книзі – «Валькірії не прилетять» (Берлінські хроніки), яка вийшла ще в 2011 році.
Сизоненко був фантастично тала­новитою людиною, любив літературну молодь, особливо любив цитувати або читати напам’ять лірику Дмитра Креміня і Володимира Пучкова. Нам і присвятив есеї в книзі «Не вбиваймо своїх Пророків!» Попри все був незмінно вірним фронтовій дружбі – писав передмову до епопеї письменника-миколаївця Михайла Божаткіна «Крепость у моря», а до його перекладних романів із «Роман-газеты» передмову писав Іван Стаднюк або Юрій Бондарєв. Дружив О. О. Сизоненко з багатьма рівними собі класиками з усіх літератур Союзу, тож і до кінця життя не прийняв багатьох реалій нашого дикого капіталізму, олігархізації та занепаду. На тому ж заводі ЧСЗ, де працював вчорашній фронтовик, вже мало хто пам’ятає часи розквіту корабле- і суднобудування, оспівані талановитим прозаїком, і лише мій добрий знайомий, батько мого друга Олександра Гайченка, 94-річний Микола Миколайович Гайченко пам’ятає молодого Сизоненка, його перші публікації, – і де? В «Огоньке»!
...Коли Сизоненко з дружиною і донькою оселилися в Миколаєві, йому довелося тяжко працювати – інвалідові війни спершу дали роботу такелажника, тобто носити мішки у млині, далі була робота на заводі... Попри те, він вступив на вечірнє відділення російської філології педінституту, яке успішно закінчив. Але його талановиті публікації в «Огоньке» помітили, як і публікації у журналі «Вітчизна», де його твори готував до друку Павло Загребельний. З далеких 50-х творча і людська дружба єднала цих велетнів прози до останнього подиху Павла Архиповича. А взагалі, кого тільки не знав Олександр Олександрович! А скількох – живих і мертвих – увічнив у своїй конгеніальній книзі «Не вбиваймо своїх Пророків!» – справжній енциклопедії наших видатних письменників, артистів, музикантів. А ще багато він зробив для оцінювання видатних творів сучасності, будучи членом Шевченківського комітету, який очолював тоді Борис Олійник, академік і Герой України.
Летять роки, десятиліття нанизуються в століття. Але добра пам’ять, як і лиха, не згасає.
Майбутні дослідники творчості видатного стиліста, поета української прози О.Сизоненка звернуться і до його перших книг, і до вершинних оповідань і новел, романів і повістей. Звернуться до його кінематографічної діяльності – Сизоненко тривалий час працював завідувачем сценарної майстерні кіностудії імені О. П. Довженка (1961–1969). Йому належить честь залишитися в історії як редактору геніального кінофільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, він буквально відстояв сценарій. Екранізовано було й роман «Білі хмари» самого Сизоненка.
Погортаємо каталог бібліотеки книг, створених нашим земляком.
Дебютна збірка оповідань – «Рідні вогні» (1951), далі були «Рідні краї» (1955), «Далекі гудки» (1957), «В батьківському краю» (1959), книги повістей та оповідань «На Веселому Роздолі» (1956), «3орі падають в серпні» (1957), «Для чого живеш на світі» (1961), «Жду тебе на островах»(1963), «Хліб з рідного поля»(1978), «Сьомий пагорб»(1981), романи «Корабели» (1960), «Білі хмари» (1965), «Хто твій друг» (1972), «Далекий Бейкуш» (1990), «Петер, Пауль, Йоганн» (1967), «Не поле перейти» (2004), «Советский солдат» (2005), «Валькірії не прилетять» (2011). Біб­ліографічною рідкістю стала книга есеїв «Не вбиваймо своїх Пророків» (2002), про яку я вже згадував. У сонмі видатних О. Сизоненко присвятив мені близько 20 есеїв, у тому числі там опубліковано есей «Кремінь викрешує іскри», яка вперше була опублікована на 1-ій сторінці
«Літературної України» і стала «посполитим рушенням» до премії України імені Тараса Шевченка за мою книгу «Пектораль» (1997) у рік 1999...
Велика чоловіча і письменницька дружба єднала нас понад 40 років, незважаючи на 30 років різниці. Адже й познайомився автор цих рядків зі світилом української радянської літератури ще будучи молодим поетом і членом літстудії УжДУ, студентом 2 курсу на банкеті в ресторані «Київ». А до того були письменницькі збори, де ще недавно прославленого прозаїка, автора, співавтора сценарію кінофільму «Тіні забутих предків» Івана Чендея після виключення з партії хотіли виключити і зі Спілки письменників і відправити на лікування в психічну лікарню. Сизоненко примчав з Києва до Ужгорода, аби не допустити розправи над колегою. Не відсидівся в столиці.
Осиротіла вся читацька спільнота України, але не тільки вона. З глибоким жалем згадую письменницьку дачу в с. Чорноморка Очаківського району, яку Олександру Олександровичу довелося здати нібито державі, а там влаштували (вдячні земляки!) склад парт із школи-інтернату глухонімих. А ще через родинні чвари не стала музеєм батьківська хата Сизоненків у Ново-Олександрівці Баштанського району, хоча в районному народному музеї – ціла експозиція, присвячена життю і творчості видатного земляка. В Баштанці, де навчався Сашко Сизоненко, є вулиця його імені. А білі хмари летять і летять над Україною, а чорні хмари плачуть дощем, як плачемо ми при звуках прощальної молитви, при звуках «Реквієму»… Вічна пам’ять тобі, незабутній Олександре Олександровичу!

Дмитро КРЕМІНЬ,
лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка,
заслужений діяч мистецтв України

 

 


Ukrainian banner network
Обкладинка журналу №092
Архів попередніх номерів

2021 рік:
01
2020 рік:
01020304050607
2019 рік:
0102030405
2018 рік:
01020304
2017 рік:
0102030405
2016 рік:
010203040506
2015 рік:
0102030405
2014 рік:
01020304
2013 рік:
0102030405
2012 рік:
010203
2011 рік:
010203040506
2010 рік:
0102030405
2009 рік:
010203040506
2008 рік:
010203040506
2007 рік:
010203040506
2006 рік:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2005 рік:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06
2004 рік:
01 02 • 03 • 04 • 05 • 06

  Українська банерна 100x100

Дивіться нас на Youtube



Наші партнери

 

Designed by Vladimir Philippov, 2005